Життєвий шлях

Я, Сербін Юрій Сергійович, народився в березні 1949 року в сімї підполковника Радянської Армії на Далекому Сході Радянського Союзу. Мій батько, Сергій Васильович, народився в 1910 році в м. Білопілля (з 1939 року — Сумська область Української СРСР), працював робітником на Сумському машинобудівному заводі, потім закінчив Сумське артучилище і був направлений на службу в Хабаровський край, де і одружився з моєю матір’ю Марією. В 1940 році народилась моя старша сестра Людмила. Батько пройшов всю Велику Вітчизняну війну в діючій армії, починаючи з Ленінградської блокади і закінчив в Кенігсберзі, під час штурму якого був важко поранений. За мужність батько був нагороджений орденом Леніна, орденами Бойового Червоного Прапору та багатьма іншими орденами й медалями. В 1956 році відбулось велике скорочення Радянської Армії, і батько повернувся на свою батьківщину, але не в Білопілля, а в Суми, де в центрі міста залишилась частина приватного будинку його батьків. Вона складалась з двох кімнат, веранди та невеличкої земельної ділянки. В Сумах я і пішов до середньої школи.
Після закінчення школи я поїхав до Вороніжа поступати в Університет, але через свій характер (посварився з екзаменатором на його вимогу провести іспит за матеріалом відомого підручнику Перишкіна, а я розповідав тему вже з застосуванням вищої математики, як нас навчили в спеціалізованому класі з поглибленим вивченням фізики), отримав “трійку” і не поступив.
Пішов працювати в будівельне управління плиточником. Через якийсь час я переїхав до своєї сестри в Донбас, де і працював слюсарем в центральних майстернях шахтобудуправління.
Я остаточно визначився з майбутньою професією тільки поступивши на заочне відділення Ясинуватського технікуму транспортного будівництва. Після технікуму я повернувся в Суми і пішов працювати в будівельно-монтажне управління в бригаду І.Р.Майсуна робітником. Ця робота давалась мені легко. За два роки роботи в Донбасі я вже мав 5 розряд і працював ланковим великої бригади, де мені, 19-річному парубку, підпорядковувались набагато старші за віком робітники. Спочатку в Сумах мене зустріли з недовірою, і прийняли тільки після того, як я погодився понизити свій розряд з 5-го до 4-го. Але вже через три місяці сама бригада почала довіряти мені самостійно вести об’єкти, а ще через деякий час мене викликав до себе начальник управління і запропонував посаду майстра на тій же будівельній ділянці, де я працював робітником.
В цей час в м.Тростянець почалось велике будівництво шоколадної фабрики “Україна”, і мені запропонували очолити будівельно-монтажну дільницю, яка повинна була виконувати сантехнічні роботи на цій фабриці, в м.Тростянці і в Охтирці. Ми успішно справлялись з роботами на фабриці і скоро виявилось, що набрані мною люди не мають достатнього обсягу робіт, тому довелось шукати роботу в інших районах області. Через рік дільниця мала нові об’єкти і виконувала роботи, крім Охтирки і Тростянця, в Лебедині та в В.-Писарівці.
В Охтирці мені довелось прожити замість двох запланованих років — п’ять, і тільки після цього мене знову повернули в м.Суми. Спочатку я був начальником дільниці, а потім — головним інженером управління. В 1981 (2) році наш трест, який був розташований в Харкові, мав багато претензій від Харківського обкому партії щодо виконання робіт, і керівництво главку запропонувало мені посаду головного інженера треста в м.Харкові. Все в Харкові вже було погоджено, але ми зустріли супротив з боку Сумського обкому, і мене замість Харкова відправили начальником відсталого управління “Спецбуд” іншого міністерства в Сумах.
За два роки вдалося зробити управління передовим. Найвищою оцінкою нашої роботи було те, що ми очолювали колону будівельників на демонстраціях 1 травня та 7 листопада. Але Мінмонтажспецбуд мене не забув і запропонував переїзд до Києва на посаду заступника керуючого трестом. Попередньо все було погоджено, але знову втрутився Сумський обком й історія повторилась. Тільки тепер мене вислали з Сум до Шостки — очолювати відстаючий трест. 20 днів, як на роботу, я ходив в обком до секретарів і відмовлявся їхати, доки не звалився з ніг і не потрапив в лікарню. Але після лікарні мене погрузили в машину і все ж таки відвезли в Шостку.
До цього часу я ніколи не вів загальнобудівельні роботи, тому довелось вчитись розбиратися в них і одночасно виправляти помилки попереднього керівництва. Було багато проблем і з дисципліною і з інженерною підготовкою. Особливо зауважу, що через велику кількість працюючих у нас умовно звільнених не було можливості формувати стабільні бригади, а молодь взагалі не йшла працювати в трест, хоч ми і мали велику заробітну плату. В Шостці та Глухові батьки боялися віддавати своїх дітей на роботу разом з так званим “спецконтингентом”. Довелось самому всупереч позиції міністерства позбутись таких працівників. Новий підхід до роботи став відчутний вже через 2 роки: до тресту стали ставитись з повагою, тепер вже ми очолювали колону демонстрантів попереду відомої “Свеми” та оборонних заводів, майже кожний квартал стали отримувати всесоюзні та українські знамена, значно підвищилась заробітна плата (зараз мені приємно чути, що при оформленні пенсії колишні працівники тресту за базовий період для розрахунку беруть саме цей). Трест одним з перших в республіці і в країні перейшов на госпрозрахунок. Маючи гроші, ми почали замовляти розробку нових технологій, побудували власний домобудівний комбінат (правда, він так і не почав працювати через спад в економіці). Оскільки власне міністерство не могло задовольнити наші потреби в новітніх технологіях, довелось їхати в Москву. Результати були маловідчутні, доки я не познайомився з Б.М. Єльциним. Він саме в той час був знятий з посади Першого секретаря Московського міському партії і переведений Першим заступником в Держбуд СРСР. Після його команди почалась більш-менш дієва допомога тресту (за свої зароблені гроші ми отримали декілька консультацій з новітніх технологій в будівництві. і обладнання.
Наближалися вибори до Верховної Ради СРОСР, і колектив тресту висунув мене кандидатом в депутати, але подумавши, я вирішив відмовитись від балотування.
Ситуація в країні загострювалась, особливо погіршився стан економіки, і відчувши, що не можу стояти осторонь, я погодився балотуватись до Верховної Ради Української СРСР. Перемігши в другому турі виборів головного інженера ВО “Свема”, я став депутатом Верховної Ради. На той час, чесно кажучи, не було розуміння, що доведеться працювати по-новому. Розрахунок був на те, що робота у Верховній Раді практично буде роботою за сумісництвом, що на сесію ми будемо їздити не частіше, ніж раз на три місяці строком на тиждень, не більше. Такої ж думки була більшість депутатів ХІІ, а тепер І скликання. І тому, коли перед сесією міської ради директори основних заводів міста приїхали до мене і запропонували стати Головою міськради і міськвиконкому, то, зважаючи на складну ситуацію, яка склалась в місті, я погодився на цю пропозицію. Використовуючи мандат депутата Верховної Ради, вдалося суттєво допомогти місту з газифікацією, будівництвом лікарні та в багатьох інших питаннях.
Але графік роботи Верховної Ради виявився зовсім не таким, як ми уявляли спочатку, доводилось весь тиждень бути у Києві, проживаючи в однокімнатному номері в готелі, а в неділю їхати до сімї, яку практично не бачив в той час, оскільки вихідний день повністю присвячував нарадам, вирішенню місцевих проблем, об’їзду об’єктів міста та особистому прийому громадян. Проживши в такому режимі два роки, я відчув, що це не тільки важко, але й заважає справі, оскільки багато питань з життя міста не вирішувалось вчасно, а відкладалось до мого приїзду з Києва.
В той же час у Комісії Верховної Ради з питань будівництва, архітектури і житлово-комунального господарства мені вже давно пропонували посаду заступника. Залишивши після себе на міськвиконкомі та міській раді своїх заступників (набравши їх з працівників тресту), я переїхав до Києва. Безумовно, головним досягненням роботи Верховної Ради І скликання є отримання Україною незалежності, але про це написано вже дуже багато, тому я не буду детально зупинятись на цьому факті, а розповім про свою роботу в Комісії та про спроби адаптувати будівельну галузь до роботи в нових умовах. Працюючи в Комісії, мені довелось займатись багатьма складними питаннями, але роботою, яка особливо запам’яталась, була робота над законами з приватизації. Комуністи двічі провалювали концепцію приватизації, яку виносила Комісія, очолювана депутатом В.Пилипчуком. І тоді, за пропозицією В.Т. Гринєва, було створено узгоджувальну комісію, яку мені довелось очолити. До складу комісії входило багато депутатів: О.Мороз, А.Кінах, О.Руденко. Консультантами комісії виступили О.Пасхавер, В.Лановий, В.Васильєв, В.Прядко, Л.Павліковська, В.Завада та інші провідні економісти країни.
Найбільш працездатним виявився депутат О.Руденко, постійними опонентами в нашій роботі були І.Макар і В.Марченко. Дуже повільно, але робота просувалась вперед.
Нарешті вдалось відпрацювати найкомпромісніший варіант закону, який був далеким від ідеалу, але головним його досягненням було те, що він мав шанси пройти через Верховну Раду. В результаті бурних обговорень доповіді Комісії, в першому читанні закон був погоджений. Від подальшої роботи після успішного голосування я відмовився прямо в сесійній залі, посилаючись на етичні норми, оскільки члени профільної Комісії вважали, що будівельник відбирає в них хліб. А мабуть даремно: доопрацювання цих двох законів щодо великої і малої приватизації призвело до сильних змін, що врешті решт дали можливість спритним ділкам пограбувати людей під час ваучерної приватизації.
Ще через деякий час мені запропонували посаду Першого заступника в Міністерстві інвестицій і будівництва. Десь через 8 місяців після цього Прем’єр-міністром України став Л.Д. Кучма, а я став Міністром архітектури і будівництва в його Уряді. З цією постаттю багато громадян України, в тому числі і я, пов’язувало великі сподівання. Ніхто не знав, у що перетвориться його 10-річное правління і якими гіркими будуть наслідки для країни. Під час роботи міністром нам вдалося, не зважаючи на шалений опір з боку будівельних корпорацій, ввести в дію нові норми теплоопору будівельних конструкцій, що дало країні істотну економію тепловитрат. Вдалось підтягнути під цю програму іноземні та вітчизняні компанії. Введення в будівельну практику теплових, газових та водяних лічильників не вдалось зробити через Постанову Кабінету Міністрів, і я, перевищивши свої повноваження, ввів їх застосування своїм наказом. Зараз дивним здається, що такі зрозумілі новації так важко входили в повсякденне життя, а тоді це зустріло великий опір. Серйозним питанням для стану тодішньої економіки була велика кількість обсягів незавершеного будівництва, з яким ніхто не знав, що робити. Довелось готувати новий закон, який дозволяв приватизацію цих об’єктів. Він пройшов через Верховну Раду тільки з третього разу завдяки допомозі І.С. Плюща, який на той час очолював Верховну Раду. Після отримання Україною незалежності постало питання оновлення нормативної бази і пристосування її до нових сучасних вимог з одночасною уніфікацією не тільки з країнами СНД, але й з західними сусідами. Таку угоду вдалося підписати з Польщею, велись перемовини з Німеччиною, але їх так і не вдалося завершити через ліквідацію Міністерства.
Робота з країнами СНД виявилась менш складною, оскільки ми непогано знали один одного. За моєю ініціативою було створено Раду Міністрів будівництв та Голів Держбудів, на засіданнях якої ми почергово головували разом з Міністром будівництва Росії Басіним.
Через важкий економічний стан країни в ці роки відбувся занепад проектних та науково-дослідних інститутів. Щоб якось загальмувати цей процес і надати можливість директорам інститутів разом з нами шукати вихід зі складної ситуації, ми створили при Міністерстві Раду директорів. Багато з того, що запланували Рада директорів і Міністерство, головне — збереження кадрів проектантів і дослідників, – не вдалось втілити в життя, але збереження основних інститутів можна поставити їм в заслугу. Для концентрації наукової думки провідних фахівців народилась ідея створення спільної Академії будівництва та архітектури. На жаль, через опір архітекторів таке поєднання не вдалося здійснити. З’явились дві окремі Академії – будівництва та архітектури. Члени Академії будівництва запропонували мені членство, але я відмовився, мотивуючи це тим, що неетично ставати академіком, займаючи посаду Міністра. “Ось якщо ви запросите мене, коли я перестану бути Міністром, тоді я погоджусь”, – сказав я своїм колегам. До їх честі, роки через три-чотири після ліквідації Міністерства таке запрошення я отримав, і тепер я — член Академії будівництва.
Багато часу займало залучення до України сучасних закордонних технологій з виробництва і застосування лічильників, створення сучасних ліфтів, виробництва сучасного утеплювання, вікон та інших виробів. В багатьох питаннях це вдалося, і зараз в Україні немає дефіциту основних видів якісних будівельних матеріалів, тим більше, що основна їх маса вже виробляється на території нашої країни.
Особливою віхою в діяльності Міністерства було створення власної бази з виробництва національної валюти. За дорученням першого Віце-премєр-міністра України І.Р. Юхновського під час засідання Наглядової Ради фірми «Отіс», на якому обговорювалась можливість створення спільного виробництва з виготовлення ліфтів «Отіс» в Україні, я викроїв один день і злітав в неділю в Ньюкасл для ознайомлення з їх банкнотною фабрикою. В той час Росія розгорнула масштабну антиукраїнську кампанію проти введення нами власної валюти, і яким же було моє здивування, коли на конвеєрі в Ньюкаслі я побачив вже надруковану казахську валюту, а на злітній смузі – казахський літак, який чекав на її завантаження. І ніхто ні в чому не звинувачував Казахстан, що ще раз підтвердило стару приказку, що краще робити, аніж розмовляти. За результатами цієї поїздки я підготував пропозиції до Уряду щодо зменшення розміру будівлі, що були прийняті, а контроль за веденням будівництва був покладений на мене. Так завдяки зусиллям будівельників і Національного банку в Україні з’явилась своя банкнотна фабрика.
Пройшло 20 років. І тепер, дивлячись на те, що відбулось за цей час, розумієш, що великі можливості, які були у країни, втрачені. Польща, яка їздила до нас на початку 90-х років за сокирами, жіночими комбінаціями та іншими товарами широкого вжитку, вже давно стала однією з провідних країн Європи, а в нас – знову крок назад.
В першому скликанні Верховної Ради ми разом з колегами В.Філенком і покійним О.Ємцем створили першу неофіційну політичну фракцію «За нову Україну», яку я очолив. Ми розуміли, що без сильних політичних партій кроку вперед в житті країни не буде. Тепер політичні фракції домінують в парламенті, але більшість депутатів через прийняття нових змін до Конституції перетворилась в «кнопкодавів». Якщо так буде і в VII скликанні, то годі чекати на позитивні зміни.
Робота Верховної Ради V і VI скликання була боротьбою за владу і відстоювання демократії в країні, спробою вивести країну на новий економічний рівень. І чергова поразка. Чи буде результат від об’єднання опозиції під час виборів до Верховної Ради VІІ скликання — хочеться сподіватись, що “так”, хоча я розумію, як і багато інших співвітчизників, що вирішальними для нашого майбутнього будуть президентські вибори 2015 року. І ми знову на новому витку спіралі, дай Бог, щоб він вів угору.

Залишити відповідь

Заповніть поля нижче або авторизуйтесь клікнувши по іконці

Лого WordPress.com

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис WordPress.com. Log Out / Змінити )

Twitter picture

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Twitter. Log Out / Змінити )

Facebook photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Facebook. Log Out / Змінити )

Google+ photo

Ви коментуєте, використовуючи свій обліковий запис Google+. Log Out / Змінити )

З’єднання з %s